Християнський психолог Раїса Кузьменко: “Повсякденні події є “горизонталлю” в системі світоглядних координат. Всередині себе необхідно вибудовувати “вертикаль” із живих стосунків із Богом”

Те, про що розповідає на своїх лекціях, Раїса Степанівна “перевірила” власним життєвим досвідом. “Психолог від Бога”, це саме про неї! Коли б не власне сімейне нещастя, допущене Ним, жінка навряд чи стала б вивчати таємниці людського спілкування, а тим більше — відкривати їх іншим.

Розгляньмо Ваш життєвий шлях з точки зору психолога?

Якщо обрати такий підхід, навряд чи впораємося за цілий день. Натомість, наша розмова може тривати тільки годину. Спробуймо висвітлити лише ключові моменти.

Так. Почнімо з того, в якому віці Ви стали адвентисткою і чому?

1976-го, маючи 19 років, прийняла хрещення. Моя мама була адвентисткою. Обоє батьків мали сильні характери, нам із старшою сестрою жилося непросто.

Отже, питання Вашої релігійної приналежності було автоматично вирішено в родині, де не мали якихось інакших поглядів?

Зовсім навпаки, мали. Батько був, як він себе вважав, православним, а мама називала його безбожником. Між ними постійно точилася боротьба, це стосувалося також і виховання дітей. Вони все життя дивилися на світ по різному. Але хрещення, це — моє свідоме рішення.

Одружуючись, батьки вже належали до різних християнських течій?

Так. Мамин дідусь був дуже сильною і працьовитою людиною. Вони з моєю прабабусею наважилися виїхати з Білорусі до Сибіру. Розуміли, що в Тайзі прогодуються: збиратимуть лісові плоди, оброблятимуть землю. Але вже там їх розкуркулювали аж двічі. Багато людей пішли світом, але розкуркулювачі не забагатіли. Проїли все відібране і зосталися ні з чим. Бо прагнули жити за рахунок ось таких працьовитих “куркулів”.

Прадід вирішив інакше. Після першого разу затявся: “Поки живий, знов заможним стану!” Але після другого розкуркулювання вже був у поважному віці, тому не мав сил почати життя наново. Дочка мого прадіда, моя бабуся, була старшою дитиною в родині. Вона народилася в Білорусі, але зростала в Сибіру, там же й вийшла заміж.

Мама теж народилася в Сибіру, в Красноярському краї. Рано втратила батька. Дід помер, лишивши дружину з маленькою дитиною.

Вони вже тоді були адвентистами?

Ні, але це пов’язано із переїздом. Вдовою, бабуся вийшла заміж за адвентиста. Його також репресували: відправили в ГУЛАГ за релігійні переконання. Але про адвентизм мама вже взнала, навіть на фронті, скільки могла, дотримувалася віри. Вона пройшла всю війну фельдшером, закінчила службу в Німеччині.

Демобілізована, вирішила оселитися серед адвентистів, але в Сибіру їх було мало. Найбільша громада знайшлася на Буковині, в Чернівцях. Мама все життя пропрацювала фельдшером-акушером на селі, де у 1952-му році зустріла мого батька.

Як же вони зійшлися, якщо були геть відмінними за поглядами особистостями?

Це те, що називається нитками долі. Вони обоє були дуже гарні, тато за нею сильно упадав. Уся його сім’я була проти шлюбу, але він не відступався. На момент їхньої зустрічі мамі було вже 32 роки. Після Другої Світової війни чоловіків бракувало, а тато заради неї покинув свою рідню. Він зробив рішучий крок, але спонукала його до цього мамина особистість, а не її віра.

Жили вони складно, повсякчас тривала суцільна “війна світів”. Ми із сестрою виросли “на війні”. Мама казала, що могла його кинути, але вважала, що він — її хрест: кара Божа за те, що вийшла заміж за іновірця. І цей “хрест” все життя несла.

Дуже життєва ситуація. Ви могли би її розглянути як психолог?

Боротьбу світоглядів ми споглядаємо повсякчас. Через релігійні переконання, політику, смаки, принципи, звички тощо. Коли зустрічаються люди із протилежними точками зору і кожен з них переконаний у власній правоті, тоді вони намагаються змусити один одного погодитися.

Оцей підхід, коли людина вважає, що може бути “тільки так, а не інакше”, коли для неї є лише дві думки, одна — її власна, а інша — неправильна, це дуже небезпечне ставлення до життя, дуже руйнівний підхід.

Але чому ми так часто боремося один із одним?

Відстоюючи власну точку зору, намагаємося самоствердитися за рахунок інших. Це говорить про відсутність здорового погляду на себе, власне життя та почуття гідності.

Людина, котра все це має, не потребує щось комусь доводити. Почуття гідності є визнанням власного права на життя. Наче квиток у кишені, що підтверджує право їхати в транспорті.

Коли почуття гідності бракує, виникають різні збочення у стосунках. Бо людина намагається своє право на життя “заслужити”, відстояти. Доводить: вона є цінною і живе “правильно”.

Людині, котра любить і поважає себе, стане мудрості розуміти, що інші або можуть адекватно сприймати нею сказане, або нездатні на це. Стане мудрості визнати, що інша людина має право на іншу точку зору.

Ось такими є глибинні мотиви домашніх та соціальних “воєн”. Усе починається із підсвідомого ставлення до себе.

Мова йде про боротьбу між двома найдорожчими людьми. Яким чином обирали на чию сторону схилятися?

Боротьба стосувалася не лише релігійних поглядів. Батьки все життя протистояли одне одному, у всьому.

Страждання є життєвою позицією багатьох християн. Тато теж, як і мама, хоча зовсім інакше “ніс свій хрест”. У його душі накопичувалися біль і гнів. Він працював агрономом: зрання й до пізньої ночі пропадав на роботі, без відпусток. Так він уникав мами скільки міг. Коли ж повертався додому, між ними починалася справжня війна.

Мамин вплив був сильнішим за батьків, бо ми з сестрою зростали поруч неї. Тата, практично, не бачили.

Батько не міг кинути родину ще й тому, що на ту пору, кажучи по-людські, було “так не прийнято”. У соціальному плані — категорично неприйнятно. У радянські часи за таке у суспільстві по голівці не гладили і медаль на груди не вішали, зовсім навпаки. Наприклад, поведінку членів компартії навіть розбирали на партійних зборах. Тому люди пристосовувалися один до одного, як могли. Тато з мамою теж пристосовувалися.

Як дивитеся на цю ситуацію з точки зору психолога?

Мої батьки давно пішли у інший світ. Люблю і поважаю кожного з них. Не маю ані претензій, ані осуду до обох. Були причини для гніву й болю батька, так само мама мала причини для власної поведінки.

Не скажу, що хтось із них був правий, а хтось ні. Вони пройшли свій шлях земний так, як змогли. І нам, дітям, зі свого боку, дали все, що мали. Низький уклін їм за все; такою є моя свідома “доросла” позиція.

Батьки не могли розібратися зі своїми проблемами, адже на той час надбання сімейної психології радянським людям були недоступні. Вони діяли якнайкращим чином, виходячи з тих можливостей, які в них були.

Чи не вважаєте, що оця “манера” жити в сім’ї як на полі битви, взагалі дуже притаманна категорії людей, яких називають дітьми війни?

Так, це впливає, але притаманне не лише повоєнному поколінню. Зараз це споглядаємо у всій “красі”.

Війна сама собою розпочинається щодня, а миру слід навчитися. Я маю на увазі, що слід навчитися сприймати точку зору іншої людини, ставитися до неї з повагою, дозволяючи існувати. Не вважати себе правим у всіх без винятку випадках.

Саме війна заважає добробуту. Якби ми не поводилися як лебідь, рак і щука, а об’єднувалися, тоді досягали би заможності та успіху в усьому.

Біблія багато говорить про війну. Як сприймати ось цю цитату з Йоїла 3:9‒10 (цитую за перекладом Івана Огієнка): “Кличте про це між народами, оголосіте святую війну, збудіте лицарство, хай сходяться, хай піднімаються всі вояки. Перекуйте свої лемеші на мечі, а ваші серпи на списи, хай навіть безсилий говорить: Я лицар!”

Так, в Біблії говориться про війну. Я дивлюся на це, як на констатацію майбутніх подій. Нам важливо серед них вирощувати в собі внутрішній мир.

Образно кажучи, повсякденні події є “горизонталлю” в системі світоглядних координат. Всередині себе необхідно вибудовувати “вертикаль” із живих стосунків із Богом. Вона має бути якнайміцнішою, щоб ми могли на неї “спиратися”.

Згадаймо Євангеліє, Нагірну проповідь Ісуса. Там говориться про те, що гнані за віру мають радіти та звеселятися, в Матвія 6:12 сказано: “нагорода бо ваша велика на небесах!” Саме в цьому сенс стосунків із Богом.

Якоюсь мірою, те саме пропонує сучасна позитивна психологія?

Так, але її сенс не в тому, щоб думати, ніби все і завжди буде добре.

Не про те йдеться, щоб гарними “матеріями” закривати огидну реальність. Ні! В житті є все: і зле, і добре. Але ми самостійно обираємо на чому сфокусуватися.

Ми можемо спиратися на “вертикаль” зв’язків із Богом, не зламатися під час життєвих негод.

Насправді, я знаю людей, котрі надихалися ідеями позитивної психології, бачили сенс любити життя, рухатися вперед, а потім слухали про армагеддон і казали, що не хочуть жити і ненавидять Бога за такі жахіття.

Так ось, Божа любов полягає в тому, щоб пройти через усі нещастя, спираючись на неї. У цьому її сутність.

Повернімося ж до історії Вашого життя.

Закінчивши медичне училище, вийшла заміж. Мій чоловік, пастор Юрій Григорович Кузьменко, доволі відома людина в церковних колах. У нас народилися троє дітей: дві дочки і син.

Хоча я працювала медичною сестрою, десь до сорока років моєю головною соціальною роллю було служіння дружини пастора. Ми з чоловіком вважали, що служіння іншим є першочерговим і найголовнішим у нашому житті. Насправді, дружина пастора не живе для себе чи тільки задля власної родини. Її чоловік часто в роз’їздах, тому на дружині лежить відповідальність не лише за всю їхню родину, а й за проблеми цілої купи сторонніх людей.

 

Але, все таки, як же Ви стали психологом?

Це втілення фрази “Божі шляхи над серцем людини”: коли молодша дитина, наш син, був підлітком, почалися серйозні проблеми.

Річ у тім, що всі в нашій родині — я, чоловік і обидві доньки — відмінники. Потім народився наш любий син: розумний, прекрасний, але гіперактивний. Хоча, на той час ми навіть слова такого не знали.

Так складалося, що він ніколи не сягав того високого стандарту успішності, який був нормою в нашій сім’ї. Ми були родиною пастора і вважали, що маємо бути взірцем для всіх.

Син не робив капостей, але був дуже жвавим хлопчиком. Не спроможним сидіти тихо, як всі діти — в класі чи під час богослужіння. Увесь час крутився, відволікаючи інших, не здатен був зосередитися сам.

Напевно ж, ви з чоловіком вживали заходів.

Як люблячі батьки, ми намагалися дати дітям усе найкраще, виховати їх якнайліпше. Тому синовою поведінкою я переймалася змалечку, робила з ним домашні завдання.

Коли ж цікавилася у вчителів його успіхами, чула: “Гарна і добра дитина, але коли б Ви приділяли йому більше уваги вдома, він навчався б куди як краще!”

Я знову й знову старалася приділити синові ще більше мого часу та виховання. Однак, за п’ятибальною системою він отримував двійки і трійки, подекуди — четвірки.

І ось, 1997-го року, вчергове приходжу до класного керівника мого сина й питаюся: “Як справи? Чи Ян, бува, цигарки крадькома не смалить?” І чую відповідь: “Знайшли про що турбуватися! У школі повним ходом “ходять” наркотики”.

Але в родині ніхто, навіть мій батько, якого вважали безбожником, навіть цигарок не палив. Та й усі були непитущі. Я була переконана, що лихо нас омине. Але воно сталося.

Син почав палити?

Вживати наркотики. Не просто “потрошку, крадькома”, а — по повній “програмі”. В хід ішли самокрутки, таблетки, уколи… Він став полінаркоманом.

Це, практично, зламало все життя — його, моє й чоловікове. Ми почувалися знищеними, бо сталося те, чого не очікували жодним чином. Так тривало дуже довго.

Перші роки це було суцільним болем. Ми почувалися ізгоями, гіршими з людей: у інших немає таких проблем, а ми їх маємо; і нічого не можемо з цим зробити! Міліція, наркологи, молитви — не допомагало ніщо. Ані кількаденні постування, ані всеношні каяття не давали результату. Здавалося, що небо — як свинець, а Бог мовчіть.

Напевно, Господь, зрештою, дав відповідь?

Через п’ять років одна знайома, якій я дуже вдячна, розповіла про програми для Анонімних алкоголіків та Анонімних наркоманів.

На той час у Москві існував Центр “ОПОРА”, перший на пострадянському просторі. Американські спеціалісти навчали родичів залежних людей того, як правильно поводитися з алкоголіками та наркоманами. Заняття відбувалися три‒чотири рази на рік протягом місяця, за рахунок спонсорських коштів. Оскільки вихід із ситуації на той момент знаходився поза моєю свідомістю, я почала навчатися.

Як уявляла порятунок до навчання у Центрі? “Читай, молись і вказуй Богові, що Він має зробити, для кого і як саме.” Але це не спрацьовувало.

Ситуація ставала дедалі гіршою. Син пішов із дому; ми декілька тижнів його шукали.

Це було справжнє “дно”. Ми з чоловіком були пригнічені. Намагалися поводитися гідно, але почувалися розтрощеними. Відчували неймовірний біль.

Навчання в Центрі “ОПОРА” змінило ситуацію?

Якось я їхала на заняття московським метро у час пік. І читала книжку “Як по-справжньому любити свою дитину”. Автор — американський письменник Росс Кемпбелл. Читала і плакала.

Відчувала неймовірну провину перед сином. Шкодувала, що раніше цього не знала. Думала, якби все прочитала раніше, можливо, горя не було б.

Хвилин через п’ять прийшло усвідомлення, що якби книжка трапилася мені до того, як син почав вживати наркотики, я б її не читала. Щонайбільше — погортала б і відклала з думкою, що вона потрібна кому-завгодно, але — не мені. Тільки тепер, пройшовши шляхом поневірянь, моє серце відкрилося до сприйняття подібної інформації.

У Москві я сім років поспіль навчалася у різних спеціалістів. Потім закінчила Одеський гуманітарно-економічний відкритий університет. У п’ятдесят років отримала диплом магістра психології. До цього мене спонукала ситуація з нашим сином.

По суті, саме той великий біль став у майбутньому Божим благословенням. Моя сьогоднішня діяльність, яку я дуже люблю, є наслідком пережитого болю.

Він змусив розсувати межі свідомості, шукати нові шляхи для вирішення складної задачі, подивитися на неї з іншої точки зору.

Як це було: життя поруч із залежною людиною?

Загалом, історія з наркоманією мого сина тривала двадцять два роки.

Увесь час ми говорили йому на кшталт: “Ти живеш неправильно. Ми з цим не згодні. Ти повинен поводитися інакше”. Це було типове батьківське ставлення.

Щойно витягали його з однієї “ями”, він потрапляв у іншу. На порятунок витрачали неймовірну кількість енергії, сил, грошей. Перший час жили лише для нього.

Річ у тім, що коли в найближчому оточенні з’являється залежна людина, всі інші сфери життя зникають. Хворий зайнятий своєю залежністю, а родичі — ним. Це називається співзалежністю. Так було і у нас.

На скільки ця історія типова саме для, так званих, поважних і пристойних родин?

Дуже типова і поширена. Дуже. Навчаючись у Московському Центрі “ОПОРА”, дізналася чимало схожих історій.

Як правило, люди, котрі там працюють, самі пережили щось подібне. Залежним та співзалежним допомагають одужати ті, хто вже сам одужав.

Один визнаний американський психіатр розказав, що коли його донька стала вживати наркотики, спеціалісти, до яких батьки звернулися, сказали: “Облишмо проблеми доньки, займімося вами!”

Так само було і в нас. Син своїм бунтом перевернув і зруйнував наше життя.

Проти чого ж він бунтував? Адже Ваше життя було праведне.

Це — з нашої точки зору. Це дуже поширена батьківська позиція: “Я знаю, як мають жити всі, і ви теж. Я особисто Господу скажу, як Він має влаштувати вашу долю”.

Ми не усвідомлюємо, що ці “знання”, то лише — людська “правда”, а істина — у Бога.

Кожен із нас отримує власний досвід з волі Господа. Він кожного веде своїм шляхом. Нам здавалося, що Бог не чув молитов, поки ми займалися нашим сином, але всі ці роки Він трудився над нашими серцями.

Головний урок, який я так довго не могла засвоїти — необхідність припинити засуджувати інших. Зійти з позиції: “Я — занадто святий для тебе, тому відійди від мене, грішнику!”

Говорити іншим: “Ми живемо правильно, а ти — ні” є проявом гордині, якої ми за собою не розуміли й не знали. Багато хто так робить, ми теж так жили: зовні вчиняли правильно, але в серці було інше. Бог це бачив і намагався змінити наші серця.

З чого почалися зміни?

У Центрі “ОПОРА” з нами, родичами залежних людей, працювали за реабілітаційною методою “Програма дванадцяти кроків”. Перший крок — необхідність усвідомити, що я не можу власними силами змінити ситуацію. До речі, програму можна використовувати для боротьби з різними видами залежності. Тоді в мене з’явилося чітке розуміння: “Так, я — безсила!”

Це було проявом смиренності відносно ситуації: “Це — саме так, і я безсила.”

Але одразу ж виникало запитання: “А раптом, як мама, я щось можу? Адже він повсякчас ходить між життям та смертю! Щодня! А раптом, я ще чогось не зробила? Господи, якщо я десь недопрацювала, щось проґавила, дай мені це зрозуміти!”

Бог дав знати?

Одного разу, ми їхали із сином в маршрутці. Ян був нетверезий. Тут треба зауважити, що залежні люди мають раниму душу, вони ніжні і вразливі. Мій син теж такий, а під впливом психоактивних речовин в нього рот, взагалі, не закривався.

І ось, їдемо ми з в маршрутці, і мені здається, що всі дивляться тільки на нас. Син мене обіймає, цілує, говорить: “Мамочко моя дорога! Люба моя мамочко!”, а мені крізь землю провалитися хочеться!

Зараз думаю: “Та це, нібито, у людей власних проблем нема, щоб тільки нами цікавитися!” Але тоді мені так не здавалося. Хотілося зникнути, щоб тільки люди не бачили, що мій син у такому непривабливому стані.

І тут внутрішньо “чую” голос: “А чи зможеш тут і зараз, коли він у такому стані, любити його, не провалюючись крізь землю? Це те, чого ти ще не робила.”

Розумієте, це була відповідь на моє запитання. Просто любити свою дитину, коли вона “біла і пухнаста”: в напрасованій сорочечці, в краватці і ходить в церкву. А спробуймо любити безумовно, як сам Бог нас любить! Я вдячна Йому за це, бо з того моменту почався новий етап внутрішньої роботи над моїм серцем.

Як практично проявлялася ця робота по тому, коли Ви це усвідомили?

Усвідомлення — ключовий момент. Праця, зміни — поступовий процес. Але усвідомлення — половина рішення проблеми.

Ми дуже часто “варимо кашу з топорища”, не розуміючи, як саме це робимо. Потім, вже закінчивши, замислюємося: “Що ж це ми зробили?”

Я хочу сказати, що ми, здебільшого, діємо несвідомо, автоматично. Спимо наяву. Перебиваючи в цьому стані, почуваємося приниженими.

Одна моя знайома, високостатусна жінка, з цього приводу сказала: “Коли я йду вулицею, мені здається, що кожен перехожий має право обернутися і плюнути в мене. Я на це заслуговую, бо є матір’ю наркомана”.

Я не розказувала би про ці випадки, але хочу продемонструвати, що кожна людина йде до світла своїм шляхом.

В один із передноворічних днів ми зібралися великою родиною за столом і дякували один одному за прожитий рік. Пригадували приємні моменти. Сина з нами не було. Одна з його сестер, моя донька, сказала: “Я дуже вдячна нашому Янові, який дуже постраждав, присвятивши своє життя тому, щоб змінити всіх нас. Мені навіть страшно уявити, що було би з нами, якби цього не сталося.”

Син, своєю хімічною залежністю, зробив вас усіх кращими? Яким чином?

Оцей біль, через який ми пройшли, змінив усіх нас. Він змінив наші стосунки з Богом і один з одним.

Ці страждання змінили серця моїх доньок, по-суті, зберігши їхні родини. Вони іншими очима стали дивитися на ситуації та людей. Із інакшим, сердечним, ставленням, та іншими бажаннями.

Насправді, це все було великим Божим провидінням, а ми цього не усвідомлювали. Всі ці роки ми зростали духовно, розвивалися. Тому все найкраще, що маємо зараз, є наслідком цього болю.

Ми навчилися смиренню. Смирення не означає стан “килимка під дверима”, об який всі витирають ноги, ні. Це — вміння сприймати життєві труднощі з миром у серці. Особливо ті, які змінити не можеш. Сприймати без претензій, гніву, осуду, огиди.

У Євангелії від Луки 6:36 Христос сказав : “Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять”. Треба любити тих, хто не відповідає очікуванням, не в тому стані, який ви хотіли би бачити.

Любити, не означає — робити все за людину. Це означає, що ви не гидуєте нею, не відкидаєте її на підсвідомому рівні.

Відкидати людину, не приймати її безумовно, це все одно, що бажати їй смерті.

Любити, означає — приймати її такою, як вона є і дозволити їй іти власним шляхом.

Не наше завдання — засуджувати когось, оскільки Бог працює над серцем кожного. Ось ці повчання, на кшталт: “Ти неправильно живеш, ми знаємо, як ти повинен жити!”, це є видом духовного насильства, яке ми чинили над нашим сином. Ніхто не повинен жити так, як бажають інші. Кожен — окрема особистість і має власні стосунки з Богом. І тільки Бог може когось змінювати.

Коли я вчергове стояла в дверях, як на амбразурі, син сказав: “Мамо, це — мій шлях. Мені необхідно його пройти. Будь ласка, дозволь мені це зробити.” Тоді я не розуміла, що то сам Бог говорив через нього.

Чи є в цієї історії щасливий кінець?

Нагадаю: вона тривала двадцять два роки. Після чергового стаціонарного лікування, наступного ж дня до сина в гості прибув, так званий, “друг”. Вони поспілкувалися і той чоловік пішов.

Син мешкав у кімнаті з окремим входом, це є однією із умов проживання під спільним дахом із залежною людиною. Приблизно о третій ночі почула якесь хлипання. Пішла до нього: добре, що двері не замкнув із середини.

Побачила сина на підлозі. Він лежав і зрідка схлипував. Зрозуміла, що він помирає, а телефонувати в швидку марно: його лише напередодні забрали з лікарні додому.

Що я тоді відчула? Жодних претензій чи осуду, ані до сина, ані до Бога. Ні роздратування, ні гніву. Тільки смирення. Подумала: “Боже, хай буде по волі Твоїй. Зроби так, як вважаєш для всіх на краще.” Ян був у комі.

Звичайно ж, я повернула його голову набік, щоб не задихнувся. Час від часу розтирала йому руки і ноги. Десь близько сьомої ранку помітила, що очі під повіками рухаються, а отже, він ще живий. Відчула полегшення.

І син змінився. Того ж дня сам пішов у християнський реабілітаційний центр, почав оновлюватися. Вже понад сім місяців абсолютно тверезий, не палить. Допомагає іншим позбутися залежності. По-суті, це те, про що ми так мріяли, чого прагнули, до чого йшли. Вдячні Богові за увесь шлях і кожну пролиту сльозину.

Який момент став точкою відліку, з котрої почалося нове життя?

У ту мить, коли мій син помирав, я досягла апогею смиренності: “Так, він може померти. Так, він може жити. Боже, я не маю жодних претензій. Ані до нього, ані до Тебе. Хай буде, як буде на краще. Ти знаєш, як буде краще для всіх.”

Не всім так щастить, як нам, Господь створив диво. Адже син був не просто наркоманом, він, практично, досяг дна. Дякувати Богу, лишився живий, а мудрості має стільки, що не кожен проповідник може так висловлюватися.

Ось таке диво Бог створив, спонукавши мене стати психологом. Маю допомагати іншим виходити зі стану, сформованого людськими упередженнями і псевдодуховними переконаннями.

Люди страждають від того, що намагаються вказувати Богові: “Забери від мене цих поганих, неправильних людей!”

Це не є шляхом до виходу із скрути. Бог здатен миттєво все змінити. Якщо Він цього не робить, значить, у цьому є сенс, Його задум.

Якщо нам здається, що Він не відповідає на наші молитви, це означає, що нам слід задуматися: для чого нам ця ситуація потрібна? Для яких внутрішніх змін? Для якого духовного зростання?

Я виросла в консервативній атмосфері, де мама церковні традиції підносила майже до рівня Божих заповідей. Вона була занадто принциповою. Це пояснюється тими випробуваннями, через які пройшли її діди й батьки. Такі ж традиції я принесла в свою нову сім’ю. І тільки ситуація з Яном змусила мене переосмислити поведінку і спонукала змінюватися. Коли ми зростаємо, ситуація теж змінюється. Люди, котрі були поруч нас, або йдуть геть, або помирають, або міняються. Ось такий шлях.

Запитання — Вікторія Березка